Соцмережі не вбивають Інтернет-ЗМІ, їм загрожує держава

Наприкінці минулого року на сайті Детектор.Медіа було викладено статтю, яка базувалася на виступі Максима Саваневського на конференції «Українські медіа: теорія і реальність», і в якій була зроблена спроба змалювати найважливіші процеси, які відбуваються в онлайнових ЗМІ в Україні та зроблено висновок про те, що «соцмережі вб’ють інтернет-ЗМІ».

Ця доповідь була досить нечастою спробою систематичного аналізу стану речей в нових медіа і вже тому викликає інтерес всіх, хто не байдужий до цієї теми.  Наприкінці січня я знайшов час для того, щоб критично проаналізувати основні висновки автора і пояснити, чому я не можу погодитися з більшістю з них.

Головна проблема автора, як і багатьох інших експертів, які вивчають сучасні медіа, полягає в тому, що вони розглядають цей ринок у повному відриві від загального стану речей в суспільстві.  Вважається, що експертний аналіз має стосуватися технічних, технологічних, бізнесових та інших специфічних характеристик цього ринку, і, в першу чергу,  того, чим займаються професіонали — журналісти, редактори, медійники, рекламісти. Аудиторія, яка завдяки інтернету, різко і назавжди змінила свій спосіб участі у медійному процесі і вже далеко не стільки споживає медіа, скільки їх створює, залишається на узбіччі такого аналізу, відповідаючи за пасивне споживання того, що в нових умовах створюють професіонали.

«Зараз, на погляд Саваневського, відбувається дуже важливий процес: інтернет кардинально змінив споживання інформації і журналістами, і читачами. Змінились кілька базових речей«, пише авторка статті. Про які ж речі йдеться? Нижче я спробував прокоментувати майже всі положення автора.

  • Дистрибуція контенту…Є такий показник, як кількість переходів на головну сторінку сайту. Він щороку падає.

Чи є цей показник доказом того, що соцмережі вбивають онлайнові ЗМІ?  Зовсім ні. Якщо головна сторінка сайту виглядає як друкована обкладинка і замість того, щоб відповідати потребам і інтересам читача, виглядає як дошка пошани рекламодавців з поясненням читачу що є «головним», а що «політикою» чи «економікою», то вона не потрібна і ніколи його не зацікавить. Наші сайти побудовані так, ніби вони створювалися в минулому столітті. Чия це біда? Інтернету? Ні, тих, хто працює не на читача, а на пошукового робота. Для роботів згадана титульна сторінка цілком придатна і чудово працює.

  • Змінилася форма подачі новин. Вони все більше скорочуються. Якщо раніше 10% читачів закривали новину, яка мала більше 4000 знаків, то зараз стільки ж користувачів закриває новину, довшу за 2000 знаків. У нас немає часу читати новини, і це проблема.

Проблема є, але вона не в часі. Проблема, якщо це так можна назвати, в конкуренції. Читач отримав вибір і з задоволенням ним користується. Його ніхто не заставить читати тексти низької якості. Тому, якщо якість низька, то виграє короткий поганий текст, а програє — поганий довгий. Якщо матеріал відповідає інтересам читача, а розмір виправданий, читатиметься і матеріал і у 4 тисячі і у 8 тисяч знаків. Інший аспект полягає в тому, що ключовий формат онлайнового видання — новини. Вважається, що їх має бути багато, а отже вони мають бути короткими. Бюджети видань не справляються із необхідністю фінансувати якість і оригінальність. Звідси результат. Інтернет, а тим більше соціальні мережі, тут ні до чого.

  • Люди не готові читати онлайн-ЗМІ. Щодня в інтернет заходить близько 16 мільйонів користувачів, а в нас денна аудиторія онлайн-ЗМІ не перевищує 4,2 мільйони унікальних користувачів. Тільки кожен четвертий читає хоча б одну новину. І з тих, хто прочитає хоча б одну новину, десь третина не прочитає жодної суспільно-політичної новини.

Люди готові читати, але не те, що їм пропонують. ЗМІ в Україні, як в онлайні, так і в офлайні, живуть не за рахунок успіху у читача, а за рахунок успіху у зовсім інших гравців медіа-ринку. Ті, що багатші, шукають успіху у власників, а ті що бідніші — у пошукових систем і рекламних бірж. І ті, і інші вже знайшли шлях до оптимізації своїх зусиль з метою максимізації прибутку. Аудиторія тут грає роль, але далеко не головну. І її інтереси задовольняються за залишковим принципом. Саме тому люди відвертаються від ЗМІ і починають самі обслуговувати свої інтереси, обмінюючись інформацією, оцінками, поглядами, висновками в соціальних мережах. Чи означає це, що соціальні мережі вбивають ЗМІ? Це дуже наївний погляд на людську діяльність, яка потребує більше інформації лише коли люди достатньо активні економічно. В умовах державного регулювання і пригнічення ринків люди втрачають інтерес до т.з. суспільно-політичних новин, які, в свою чергу, складаються, головним чином, із державної пропаганди.

Більшість людей не отримують новини з соцмереж, хоча існує дослідження про те, що 50 чи 90 % аудиторії отримують інформацію звідти. Насправді користувачі бачать заголовки в соцмережах і на основі цього вважають, що прочитали новину.

Специфіка медіаспоживання в умовах низької економічної активності людей, залежності їх від держави, відсутності правового захисту і слабкості інститутів людської діяльності (не плутати з бюрократичними «інститутами») полягає в тому, що люди перестають цікавитися інформаційним потоком і обирають з нього лише крайні, виняткові, небезпечні для них і їхніх інтересів, події. Фактично, люди перестають стежити за тим, «що відбувається», а слідкують за тим «чи не відбувається чогось». Незважаючи на подібність формулювань — це два принципово різні підходи до медіаспоживання. Саме тому, людям вистачає заголовків, а увагу вони звертають на дійсно країні прояви агресії проти них з боку держави, начальства, тощо.

ЗМІ дуже часто орієнтуються на 1 мільйон політично стурбованих членів суспільства. І це фундаментальна проблема. Я теж політично стурбований. ЗМІ боряться за цей мільйон, нам треба, щоб ВОНИ прочитали. Тому ми генеруємо новини про політику, наприклад. Така інформація, безумовно, потрібна, але проблема в тому, що 75% українських користувачів в принципі не заходять на сайти ЗМІ, бо для них там немає достатньо цікавого контенту. Ми проводили аналіз регіональних ЗМІ, і там буває, що 50% новин взагалі не стосується регіону.
Треба заходити в нішеві видання.

ЗМІ орієнтуються на тих, від кого залежать. Великі медіа орієнтуються виключно на інтереси власника (олігарха), який, в свою чергу, залежить від держави, від лояльності влади, від здатності відстояти свої інтереси у конкурентній боротьбі з іншими гравцями за ресурси, які розподіляє державна влада між своїми агентами. Отже, кінець кінцем, у великих ЗМІ є один головний читач — президент, а також люди, які поруч з ним і впливають на ключові рішення. Власники намагаються захищатися від утисків влади і тому мобілізують політично активну частину суспільства — той 1 млн політично стурбованих активістів, як залежать знов таки від влади і тих, хто їм платить.  За великим рахунком, ЗМІ в Україні беруть участь  у важливій для збереження державного домінування в суспільстві діяльності — постійному відтворенні держави. Саме завдяки ЗМІ поширюється міф про необхідність участі кожного в «розбудові держави», тобто в підсиленні системи насильства, яке базується виключно на примусі і на неекономічних методах діяльності. Абсолютна більшість людей, навпаки, зацікавлена у зменшенні насильства і підсиленні економічної активності, а отже, внутрішньо протистоять державі. Тут і криється секрет відсутності інтересу до ЗМІ. ЗМІ має почати грати на боці людей.

Соцмережі  — це новий спосіб інформаційної самоорганізації людей. Це повернення до витоків, але на новому технологічному рівні. До ринкової площі — де люди збирались і обмінювалися інформацією і новинами. До пабів — за за пивом можна довідатися про всі місцеві новини і чутки.  Щоб у людей виникла потреба у ЗМІ (як би дивно цей застарілий термін не звучав зараз), вони мають опинитися на новому рівні економічної діяльності, ринкового обміну, новому рівні розподілу праці. А це можливо лише з вільними людьми. Отже ЗМІ вбиває не соціальна активність людей, а антиекономічна природа державного втручання в їхнє життя. Вбиваючи ЗМІ, держава створює на їхньому місці ерзац, «фіатні медіа«, пропагандистський рупор, через який поширює пропаганду і брехню. Якщо ЗМІ хочуть вижити, вони мають «боротися» не з соціальними мережами,  не за «свободу слова», яку дозовано відміряють чиновники, а за свободу людини, за її право жити за власним розсудом і створювати суспільство рівних у своїх правах людей.

Саме такі ЗМІ мають майбутнє, саме такі ЗМІ будуть пропонувати інформаційні послуги і продукти, які будуть купляти споживачі, які будуть цінувати професіоналізм, чесність і інтелект.

telegram