Джерела інформації, стан справ і російська пропаганда – результати опитування

На сайті Media Sapiens оприлюднені результати опитування, проведеного Київським міжнародним інститутом соціології на замовлення ГО «Детектор медіа». Опитування проводилося з 3 по 12 грудня 2016 року. Як повідомляється на сайті, проведено трохи більше 2 тис інтерв’ю з респондентами, які проживають у 110 населених пунктах України і лише на територіях, що контролюються урядом України.

Незважаючи на те, що опитування охопило три дуже специфічні сфери інтересів людей, а саме джерела отримання ними інформації, баланс російської та української пропаганди в їхньому медіаспоживанні та оцінка власної інформованості щодо ключових подій останніх років,  відповіді були зведені у єдиний масив, на підставі якого вже з’явилися перші спроби інтерпретації результатів. Нагадаємо, що метою опитування було визначення рівню впливу російської пропаганди на суспільну думку в Україні.

Нижче я хочу поділитися власними оцінками та висновками, які мені здається, цілком можна зробити, спираючись на отримані статистичні результати. Одразу хотів би зауважити, що згадане опитування має вади, які вже стали традиційними, коли йдеться про опитування пов’язані з медіа. Перш за все, це стосується таких понять, як “інформація”, “новини” тощо. В умовах, коли нинішня аудиторія не відчуває дефіциту самої різноманітної інформації, цілком природно, що відбувається виділення тієї, яка в першу чергу цікавить людину. Отже те, що для редакції великого ЗМІ є “важливою інформацією”, не означає, що її помітить достатньо значуща аудиторія. Споживач інформації сьогодні не виживе без дуже суворої фільтрації всього, що його оточує в медійному просторі. Тому, на мій погляд, важко робити змістовні висновки з такого факту, як доступ до тих чи інших телеканалів, чи їхньої “популярності”, або застосування терміну “інформація” без додаткового уточнення, яка саме.

Але перейдемо до аналізу відповідей на перше запитання. Подальші відповіді стануть темою наступних статей в цьому блозі.

Логічно було б запитати про те, де людина довідується про новини, які є найважливішими для неї особисто (для її родини, або для неї, як громадянина тощо). Загальне і невизначене “інформація” з додатком “стан справ в Україні” задає дуже широке охоплення напрямів, форм, жанрів і розуміння того, що мається на увазі під “інформацією” та “станом справ”. Для багатьох респондентів таке формулювання фактично означало, що їх питають, чи цікавляться вони державною пропагандою? Що безумовно, означало єдину можливу відповідь – так, а щодо джерела – ТБ. Наявність серед відповідей згадки про “ДНР/ЛНР” та Криму взагалі додало питанню додатковий вимір, який, на мою думку, жодним чином не допомагав отримати відповідь на основне запитання і конфліктував з іншими варіантами відповідей.

Отже, чому на першому місці стоїть ТБ, я думаю, витікає зі згадки про “стан справ”.  Українець звик ставитися до телебачення, як до основного каналу поширення “державної інформації”, а що ще може вважатися “справами”, про стан яких мають бути поінформовані всі, як не державний офіціоз? Перше запитання одразу створило специфічний настрій для всього опитування, змусивши респондентів відкласти далі свої власні інтереси і згадати про громадський обов’язок. Але хіба це аналог суспільної думки?

Думаю, що буде коректним рахувати “соціальні мережі” і “інтернет-ЗМІ” разом. Це спільне джерело, зазвичай, називають “інтернет” і, в даному випадку, спільна цифра цілком виправдана. Тим більше, що соціальні мережі і інтернет-ЗМІ мають значний рівень взаємного проникнення, коли приватні пости і посилання на статті в ЗМІ змішані і не розрізняються багатьма користувачами.

Отже цілком справедливим, на мою думку, буде вважати, що інформаційним джерелом номер 1 для більшості українців є Інтернет. Якщо сюди додати друзів, колег і родичів (47,7%), то ми можемо зробити головний висновок – українці забезпечують себе інформацією, спираючись на самостійний вибір, довіру, аналіз достовірності, репутацію, приватні рекомендації. ЗМІ, які контролюються державою, в першу чергу ТБ, перестають впливати на оцінки та висновки, які здійснюють люди, аналізуючи власне життя і події навколо. Їх згадують лише у сенсі джерел офіційної пропаганди. Ця “правильна відповідь” опиняється на першому місці, проте, буде помилкою вважати, що телевізор є головним джерелом “інформації”, що б під цим не розумілося.

Великий відсоток людей, які згадали родичів та друзів, говорить про те, що значна кількість українців різко скоротили (якщо вона була) зацікавленість в професійному продукті журналістики. Цей продукт їм не потрібен, навіть безкоштовно. Це ознака падіння ділової активності в країні. Надмірне державне регулювання і втручання в ділову сферу пригнічує ринкову активність людей, а отже, спрощує їхнє медіаспоживання. Більше того, публіка не вбачає в ЗМІ джерело корисної і практичної інформації, яка допомагає в житті. Люди не слідкують за інформаційною картиною, їх цікавить не те, “що відбувається”, а чи не відбувається “чогось такого”, тобто, чогось надзвичайного, особливо небезпечного для них. Публіку цікавлять лише виняткові події, на кшталт катастроф, зростання цін, тарифів, подальшого утиску з боку уряду тощо. І цю інформацію вони отримують з джерел, яким довіряють – соцмереж, а хто не підключений до мережі – приватним чином, від друзів та родичів.

Цікаво, що серед варіантів відповідей згадується “російське телебачення”, незважаючи на те, що в Україні ці канали заборонені і виключені із кабеля. Отже доступ до них – мінімальний. В той же час, стосовно інтернет-ЗМІ чи соцмереж, згадка про російські продукти не виділена в окрему відповідь. І це незважаючи на те, що мільйони молодих українців користуються російською соцмережею і різними новинними ресурсами російського походження. Отже, опитування і не намагалося з’ясувати рівень доступу українців до російського інформаційного продукту (що витікає із мети опитування), а лише констатувало очевидне – російське ТБ практично виключене з медіаспоживання. Думаю, що зроблено це лише з однією метою, а саме “довести” ефективність заборони телеканалів з РФ. В той же час, ця заборона, скоріше за все, жодним чином не вплинула на асортимент інформаційних джерел, які обирають українці, і це опитування не наблизило нас всіх до розуміння наскільки пропаганда РФ впливає на український медіапростір і суспільну думку.

Ще одним характерним показником є мізерний відсоток місцевих ЗМІ. Це, безумовно, ознака тотальної централізації життя в країні. Незважаючи на гасла про “децентралізацію” та роздержавлення місцевих ЗМІ, ці процеси залишаються непомітними і приводять до того, що значення місцевих медіа продовжує падати. Створення Суспільного мовника, шляхом поєднання під одним брендом регіональних телекомпаній, ще сильніше вдарить по ролі і значенню місцевих ЗМІ у житті українців.

Той факт, що радіо перестає бути помітним інформаційним каналом на тлі інтернету і навіть повністю програє приватному спілкуванню, означає, що недавня кампанія щодо квотування української мови на радіо мала під собою виключно пропагандистський характер і жодним чином не вплине на мову медіаспоживання українців.

В наступних статтях ми проаналізуємо решту відповідей цього опитування.