Сумна історія остаточної ліквідації українського телебачення відбувається під гаслом «Звичайні новини не на часі». Весь цей сюжет насправді не стільки про війну, яка вчергове використовується владою в якості відмазки і виправдання своїх дій, скільки про останні спроби медіа ще на якийсь час відкласти ліквідацію. З пресою така ліквідація вже відбулася. Зараз ліквідується телебачення. Потім зникне радіо і влада візьметься за зачистку онлайну (власне, цей процес вже набирає хід -війну оголошено Телеграму).
Уникнути ліквідації телебаченню дозволила повна мобілізація на інформаційну війну, яка, як не дивно це комусь може виглядати, в першу чергу, була спрямована на українське населення. Але пропаганда завжди воює з підконтрольним населенням. І головний інструмент такої війни – ліквідувати інформацію, замінивши її пропагандою.
Українці вже давно звикли жити без інформації, тому що в умовах обмеженого державою ринку вона мало кому потрібна. Достатньо найпростішої, яку можна отримати самостійно, та від друзів, родичів або колег по роботі.
Але в умовах війни ситуація різко змінилася. Йдеться вже не про ринкову діяльність, а про виживання і необхідність мінімізувати втрати. В цій ситуації дуже необхідна саме професійна медійна робота, коли журналісти збирають і обробляють великий обсяг інформації, яку навіть виявити непросто і яку відверто приховують. Ось цієї професійної роботи в Україні практично не було. Щось намагалися робити ентузіасти, щось викладали очевидці подій, тобто знову йшлося про інформаційне самообслуговування.
Чого виявилося повно, то це необмеженого паразитування на тому, що відбувалося в суцільній інформаційній темряві. І лідером цього паразитування стали мобілізовані державою бійці інформаційного фронту з офіційних медіа-ресурсів, в першу чергу, телеканалів – традиційних джерел пропаганди, які вже давно прямо і непрямо фінансуються державою.
Таке фінансування здійснювалося головним чином через політичну рекламу і через бюджетну підтримку олігархів, які в якості громадського доручення від влади ще мали забезпечувати з цих грошей операційну діяльність збиткових (а інших не існує) телеканалів. Під час війни система відносин між начальством і олігархами остаточно зникла, бо їхні послуги у відмиванні бюджетних грошей вже непотрібні. Зупинка фінансування олігархів означала і зупинку діяльності телеканалів. Першим скинув з себе цей тягар Ахметов, який потім шантажував владу електричним рубильником, щоб якось звести кінці з кінцями. Решта так званих власників просто відмовилася від декоративної “комерційності” і скинула більшу частину витрат напряму на замовника – державну владу. Все ТБ в Україні віднедавна стало фактично одним великим суспільним телебаченням. Суспільне – це означає державне. Фінансування вже закладено в бюджет.
Якими будуть наслідки цих трансформацій? По-перше, різке скорочення зайнятості в офіційних медіа – на всіх грошей не вистачить. По-друге, різке падіння професійного рівня – цінуватися буде лояльність і керованість. Далі – маргіналізація всієї “інформаційної” сфери в Україні. Це фактично, відродження радянської моделі з програмою “Время” і концертами “Сонячні кларнети”.
Позитивним тут є тільки те, що пропаганда не працює. Це просто спосіб відмити собі в кишеню якісь гроші, маніпулюючи політиками і чиновниками та паразитуючи на їхньому переляку втратити своє місце і дохід. Ну а “інформаційна війна” в державі з підконтрольним населенням ніколи не закінчиться, бо війна – це частина її природи. До чого це зрештою призводить, ми знаємо з прикладу росії.
Жодної можливості відродити інформаційний ринок, не відродивши вільну економічну діяльність, не існує. Спочатку вільний ринок – потім медіа. Але це вже зовсім інша історія.
